Крізь брудні шиби на сонних пасажирів похмуро позирали закинуті фабрики, безкраї автостоянки та сірі надгробки кладовища «Грін-Вуд». Вашингтон Ірвінг за таких романтичних обставин неодмінно заходився б писати другу «Легенду про сонну долину». Та я, не будучи геніальною письменницею, просто куняла, притулившись до вікна щокою.

New_York_01

«Ні хао» як ноу-хау

   Щасливі ті, кому вперше судилося побачити Нью-Йорк з ілюмінатора літака чи палуби океанського лайнера — такий неосяжний, розкішний, американський… Однак це благо недоступне простим студентам, що подорожують у найдешевший спосіб: до них Велике Яблуко, як називають тубільці своє любе місто, спершу обертається своїм гнилим боком.

   Численні іржаві мости, панельні халабуди з недвозначними вивісками «Asian Men’ Club», маленькі смітники й великі звалища, обідрані спортивні майданчики бідних районів аж ніяк не в’язались ані з американською мрією, ані з моїми прагненнями відчути нью-йоркський колорит.

   У пам’яті зринули голлівудські залізні діжки, навколо яких за правилами жанру мусять грітися бомжі (цієї буколічної картинки я справді не оминула). Нарешті туман розсіявся, і водій щирою китайською радісно оголосив, що нашій мандрівці кінець. Я — у серці Чайна-тауну… Ні хао , Нью-Йорку, — привіт!

   Не знати чому, але американці вважають такі резервації «родзинками» своїх міст. Може, вони й мають рацію: еклектичнішого поєднання всього на світі годі шукати. Ламаючи стереотипи, одразу скажу, що в китайських районах, окрім китайців, живуть і афроамериканці, й латиноси, і слов’яни (кілька вулиць сучасного Чайна-тауну в Нью-Йорку свого часу були заселені виключно українцями).

   Веселі традиційні ресторанчики і крамнички «Все по одному долару» органічно поєднуються з вуличними розкладками валіз і сумок «Dolce Babbana» та шикарними ювелірними магазинами «Тіффані». Важко вигадати якесь матеріальне благо сучасної чи всіх минулих цивілізацій, котрого тут не можна було б відшукати.

   Однак немає меж досконалості: попри навички бувалого туриста, я все-таки дечого не знайшла, а саме… метро. Введена в оману картою Нью-Йорка, котра обіцяла поблизу двадцять зупинок сабвею, я радісно ступила на обітовану землю Манхеттену. Однак за годину пошуків радість зів’яла, бо тутешній чорнявий райончик явно не відповідав моїм рожевим мріям. Нарешті за допомогою доброго дідуся пуританської зовнішності я надибала невловиму підземку, чиї теплі витяжки колись задирали спідниці Мерилін Монро…

   Кожен, хто вперше потрапив до нью-йоркського метро, мусить там загубитися. Це святе правило і одна з основних туристичних принад міста. Правда, циганське щастя забезпечило мені безлімітний абонемент на цей атракціон, на якому я вперше розважалася лише дві години (щоб проїхати чотири зупинки по прямій!), а за наступні дві доби поліпшила цей результат удвічі — десь із розрахунку 30 хвилин на дві станції. Отож у Метрополітен-музей, перший пункт моєї програми, я потрапила вже близько полудня. Три дні щастя почалися…

Музей метрополітенського мистецтва

   Саме так найчастіше називають цю оазу культури корінні мешканці Нью-Йорка. Може, вони відвідували її у ранньому дитинстві й забули, що «Метрополітен-музей» (Metropolitan Museum) і Музей сучасного мистецтва (Museum of Modern Art) — це «дві великі різниці», розділені у просторі кількома кілометрами.

New_York_02

   «Метрополітен» славиться картинами, інтер’єрами, пасажами, садами… Усім, чого від нього чекають шанувальники луврів-ермітажів. Однак у цій будівлі ніколи не мешкали королі, вона не знала палацових інтриг і переворотів, ба її навіть жодного разу не спустошували революції.

  З 1880-го по 1902-й музей розбудовували за гроші меценатів-мільйонерів, аж поки він набув того псевдокласицистичного вигляду, яким пишається й досі.

   Зараз найбільший американський музей є власником 22 постійних колекцій і незліченних тимчасових виставок загальною площею 190 000 квадратних метрів. Відтак ні безмежна любов до мистецтва, ні спартанська витривалість не допоможуть підкорити «Метрополітен» за один раз. Після десятигодинної облоги його залів я мусила визнати свою поразку.

  Підступність планувальників музею полягає в тому, що в розташуванні експозицій немає жодної логіки — ані хронологічної, ані географічної, ані хоча б жіночої. Стародавній Єгипет плавно переходить в імпресіоністів, а американська графіка — у віденську сецесію. На п’ятій годині блукань збентеженість переростає у глибокий відчай Тесея, що десь у лабіринті зронив нитку Аріадни…

   Саме час знайти доглядача, котрий спить під черговим Рафаелем, і спитати дорогу в реальний світ. За годину-дві ви вже милуватиметеся сонцем і деревами Центрального парку.

New_York_03

   Сходи перед фасадом «Метрополітену», на мою думку, нічим не поступаються його виставкам. Чи навіть їх переважають, оскільки експонують не статику відшумілих віків, а динамічні картинки сучасності.

   Кого тут лишень не здибаєш: торговців гамбургерами, хіпі, безробітних роботяг, професорів, туристів, студентів, злодіїв… Поруч курсують дзеркальні лімузини та хлопці на велосипедних колясках.

   До речі, велорикші — як правило, українці, тому катання на задньому сидінні їхніх екіпажів особливо популярне серед російських туристів (символічно, чи не так?).

   Витративши на метро чергові півгодини, я опинилася перед непримітною бетонною будівлею з чотирма яскравими літерами — МоМА (Museum of Modern Art). У простому білому холі з купою ескалаторів швидко збагнула: сучасне мистецтво Америки зрозуміле всім і кожному, без зайвих витребеньок і з докладним поясненням на цілу сторінку.

   Кому ж не сподобається гігантський вертоліт, що звисає над центральними сходами, чи сто квадратних метрів розфасованого сміття з табличкою: «Не викидайте потрібних речей»?

   Усе доступно, а найголовніше — цілком пристойно! Втім, на поверх вище знайшлися Ван Гог, Пікассо, Матісс і Далі — ті, заради кого, власне, сюди і приходять. На відміну від «Метрополітену», відвідування МоМА вийшло блискавичним і веселим, майже як похід у «МакДональдс», тільки з іншим присмаком…

Місто жовтого диявола

   Розправившись із музеями, я зустріла знайому, котра обіцяла мені свій диван на час перебування в Нью-Йорку. Ми з нею вирушили на пошуки нічних пригод. Звісно, на Таймс-сквер.

   Поклавши руку на серце, скажу, що найбільшою принадою Великого Яблука були для мене не «Метрополітен», не статуя Свободи і навіть не Центральний парк. Понад усе мріялося побачити славнозвісну рекламу «Кока-Коли».

New_York_04

   Як виявилось, я така не одна. Для любителів посидіти і подивитись, як змінюються кольори на кількох десятках квадратних метрів плазмової стіни на Таймс-сквер, збудовано величезні сходи. Вночі вони світяться кількома сотнями яскраво-червоних ламп, які у поєднанні з невизначеною кількістю туристів, котрі їх обліплюють, як мухи, чимось нагадують пекло.

   Цей міні-тартар є самісіньким серцем Нью-Йорка. Від нього розповзаються рівно розмічені вулиці на чолі з вічно закоркованим Бродвеєм, у вузьке горлечко якого намагаються просочитися наймодніші авто впереміш із демократичними таксі.

   Насолодившись усіма варіаціями на тему «Втамуй свою спрагу», ми посунули в напрямку центральних магазинів. Як дитина суворих 1990-х, коли межею мрій були «Кіндер-сюрприз» і шоколадні батончики, перед гігантською вивіскою «M&M’s» я відчула таке зворушення, що, мабуть, розплакалася б, якби тут-таки не прийняла заспокійливе — добрячу жменю різнобарвних цукерок. Це здавалося неймовірним: тонни, тонни, тонни «емендемсу» навколо! Він був усіх можливих кольорів і в прямому сенсі тік річкою з величезних труб — а очманілі діти їли його з прилавка…

New_York_05

   Використовуючи формулу «хліба і видовищ» (читай «шоколаду й іграшок»), ми непомітно перемістились у найвідоміший і, певно, один із найбільших у світі магазинів іграшок «Toys«R»US». Примітною рисою цього дитячого едему є оглядове колесо просто в центрі зали, котре, вочевидь, служить для швидшого огляду сотень квадратних метрів, закиданих іграшками. Хоча, можливо, це був просто закільцьований змій-спокусник…

New_York_06

   Дитячих спокус справді неміряно — від механічного динозавра в натуральну величину до колекційних барбі з діамантовими кольє. Блукаючи просторами ляльково-плюшевого світу, я, подібно до Венді з «Пітера Пена», щиро шкодувала за дитинством: усі сукні принцес і фей були на мене явно замалі…

   Після цього емоційного перенавантаження ми були такі виснажені, що вирішили їхати додому. З гідом близько тридцяти зупинок метро промайнули значно швидше, ніж ті чотири, подолані зранку. Насилу вилізши з переповненого вагону десь о третій ночі, я опинилася на іншій планеті…

На світанку цивілізації

   Моя перша нью-йоркська ніч минула на 167-й вулиці Манхеттену. До цього назва острова-району завжди звучала для мене якось фешенебельно, асоціювалася з Таймс-сквер, Волл-стріт і хмарочосами. Однак насправді цивілізація жевріє там тільки в межах 10–100 вулиць.

   Потім починається Гарлем, переповнений поліцією та наркоторговцями. А на 167-й паралелі, десь на далекій півночі, я відчула всі принади Домініканського району. Гуманна, але практична міська адміністрація на суботу-неділю навіть відключає від решти міста тутешнє метро…

New_York_07

   Я почувалася досить багатою (духовно), тож вирішила не втрачати часу і рано вранці (тобто о дев’ятій, коли ще всі сплять і вулиці порожні) поїхала до Клойстерсу — апогею американського розуміння історії. У 1938 році меткі американські мільйонери, самозречено рятуючи європейську економіку, вирішили скупити і перевезти до Штатів кілька середньовічних монастирів Старого Світу.

   З їхніх окремих частин (вівтарів, усипалень тощо) зліпили щось на кшталт монастиря-замку, в який органічно вписалися близько 5000 статуй, ікон, Біблій та іншого церковного начиння. І все одно було дивно ходити під склепінням церкви дванадцятого століття у краю, який відкрили лише у кінці п’ятнадцятого…

   Аби не засмутитись остаточно, я професійно швидко віднайшла сакраментальне метро і поїхала на природу — погуляти Центральним парком, головним тлом багатьох голлівудських фільмів.

   Як з’ясувалося, підкорити цей парк так само нереально, як і Нью-Йорк загалом. Бо те, що я там побачила, нагадало старий добрий американський мюзикл середини ХХ століття, в якому під час кульмінаційної пісні в кадр потрапляють люди всіх професій і тварини всіх видів. Єдина відмінність полягала у тому, що в парку співали тільки окремі особи.

   Увечері на мене чекало бродвейське шоу. Для більшості це словосполучення дорівнює все тому ж веселому мюзиклу з неодмінним хепі-ендом. Однак на Бродвеї процвітає купа інших жанрів. Тому, якщо ви бідний студент і купили квиток на розпродажу (як зробила це я), чекайте на несподіванку.

   Мій бродвейський сюрприз виявився сльозливою, без жодних співів-танців трагедією про нещасну долю Марії Стюарт, у якій бідолашна королева Шотландії здебільшого бігала під дощем і клопоталася про те, як виглядатиме на пласі. Відверто кажучи, муки, яких зазнавала я, спостерігаючи за цим мокрим дійством, були дужчі за сценічні страждання напівлегендарної леді.

   Чи ж випадково мій другий день у Нью-Йорку завершився зливою?

Що тут у вас найдешевше?

   Не секрет, що Нью-Йорк — одне з найдорожчих міст світу. Його фінансових утисків зазнала і я, тож і вирішила пробратися до осердя зла, тобто до Волл-стріт, де почалися майже всі світові економічні кризи.

   Закономірно, що й там не жирують. Волл-стріт від більшості «офісних» вулиць Нью-Йорка відрізнялася тільки загидженою статуєю невідомого мені пана, величезним національним прапором, підвищеною кількістю бомжів і невідомого походження плям на стінах.

New_York_08

   Покрутивши носом, я розвернулася на 180 градусів і почимчикувала до набережної, від якої щопівгодини відходить цілком безкоштовне (!) річкове таксі до Брукліну.

   Довгенька черга з готовністю всотала моє тіло. Сто двадцять років тому Джером К. Джером писав про фантастичну здатність англійців утворювати черги. Мабуть, нащадки англосаксів успадкували цей талант, бо колони людей в Америці перед усіма закладами (від музею до туалету), не йдуть ні в яке порівняння з українськими.

   Стоять у американських чергах люди підготовлені — з шезлонгами, ковдрами, міні-холодильниками, напханими пивом і колою, а також із незліченною кількістю дітей, які завзято зносять загорожі та їдять непотріб із бруківки.

   Постоявши відведені мені півгодини між двох веселих компаній, одна з яких наминала бутерброди, а інша — піцу, я нарешті потрапила на маленький катер, розфарбований, як справжнє американське таксі. Ця халявна посудина хороша ще й тим, що з борту можна оглянути статую Свободи.

   Свобода незмінно освітлює шлях усім, хто прибуває до Нью-Йорка, а надто — до Брукліна. Колись район був одним із найнебезпечніших у місті. Натомість нині це спокійне, відносно причесане місце з дуже дешевим житлом, а значить — із найбільш богемною публікою в усьому Нью-Йорку. На жаль, мій шалений третій день добігав кінця, і на богему геть не лишалося часу…

New_York_09

   Наостанок чекала приємна мандрівка назад уже згаданим Чайна-тауном. Увечері торгівля на його вулицях значно пожвавлюється, і я навіть подумала, як би було автентично придбати тут справжню китайську «Дольче-Баббану»…

   Але я стрималась. А вже за годину в тому ж китайському автобусі пояснювала якомусь хлопцю в футболці з написом «Масачусетський технічний інститут»: мовляв, я аж ніяк не здивована тим, що він саме там і навчається. І що аплікація «Гарвард» на моєму светрі означає приблизно те саме. Нехай і футболка, і светр вироблені в Китаї.

Діставатися найліпше прямим перельотом Київ – Нью-Йорк: швидше, дешевше і не треба блукати європейськими аеропортами.

Зупинитися радимо в одному з численних хостелів із помірними цінами. Крім того, це місто — найбільший у світі осередок каучсерферів (мандрівників за інтернет-знайомствами), тож витрати на житло можна взагалі не включати в кошторис подорожі.

Поїсти найдешевше у… музеях. У підвалах найбільших із них є величезні їдальні, де обід удвічі дешевший, ніж на вулиці. Бродвейські ресторанчики взагалі не варіант: середня сума чеку — 50–100$.

Кредитка тут незамінна, бо в багатьох місцях (наприклад, у метро) готівкою не розрахуєтесь. Однак паперові гроші допоможуть пройти в «Метрополітен», «Клостер», Природничий і багато інших музеїв, де квитки пропонують за доброчинний внесок: підходите до каси, даєте 1 долар і просите стільки квитків, скільки вам треба.

New_York_10

   Цей пост написала Настя з Crazzzy Travel, блогу, де вона разом з Іллею пише про свої трохи божевільні подорожі. Пара вже побула в 33 країнах на 4 континентах і не збирається зупинятися. На їхньому блозі можна дізнатися, як стати професійним мандрівником або як об’їздити пів-Європи за 3 євро в день.

Діліться з друзями та залишайте свої думки в коментарях!
    Схожі статті:
    Країна Басків-недооцінена перлина Іспанії
    Чіатура і Кацхіс Светі.Сила кіно та одинокий монах
    9 книг про подорожі, які варто прочитати кожному

    Залиште відгук

    Ви повинні бути авторизовані, щоб залишити коментар.