Літо, осінь, зима, весна і знову літо…

   3 жовтня 2013 року

   Коли наш літак підлітав до Непалу, половина пасажирів перекочувала на правий борт і почала жадібно вдивлятися у щільну завісу сутінок з надією побачити вершини Гімалаїв. Та всюди були хмари.
Ставало дедалі темніше, бортові вогні літака спалахували, наче блискавки. Закрадалось пронизливе відчуття, що десь там під тобою Гімалаї. А потім німець за спиною заклацав фотоапаратом і на горизонті, біля самого краю крила, зринуло декілька вершин, які було майже не розрізнити від хмар. Вони виглядали далекими і відчуженими, наче їх присутність вище хмар завжди була лише їхньою прерогативою.
Крізь темряву під нами проступив попелясто-білий візерунок – ріка Нараяні, а далі все більше і більше, наче ближче до центру Галактики, почали спалахувати вогні. Це скупчення і було Катманду, столиця Непалу.

Katmandu

   Вулиці Катманду могли б легко розміститися десь в індійському Мумбаї.  Рух на дорогах задумували лівостороннім, та на практиці він перетворився у хаотичний. Пішоходи, тварини, машини, автобуси, мотоцикли, велосипеди пересуваються в одній площині, але в різні боки, і над всім цим, звичайно, гудять клаксони. Але не чутно жодних криків. Ні разу не чула, щоб водії сварилися, або якийсь пішохід обурювався, чому його не пропускають. Тут це у порядку речей, тому ніхто не дивується і навіть не намагається чинити опір.

Katmandu stupa Boddnath

   Освітлюються вулиці погано, тільки туристичний район Тамель блищить різнокольоровими вогниками. Взагалі, у Непалі світло – це проблема. Головний постачальник освітлення тут, як і тисячі років тому, – Сонце. Тому всі встають рано. Електроенергію відключать по районах і годинах. Мешканцям готелів можна не хвилюватись, світло є завжди. Слава сонячним батареям!

   Катманду – місто собак і мавп. Котів знайти важко, певно, це місто не відповідає їхнім філософським поглядам на життя. У Катманду брудно, зустріч зі смітником так і не відбулася.

  Магазини у місті – це найчастіше невеликі крамниці на першому поверсі, зверху донизу забиті товаром. Багато майстерень, на підлозі сидять чоловіки і щось повільно клепають. Великих супермаркетів і бізнес-центрів нема. Кожен зайнятий своєю справою у своєму закутку. Навіть якщо це «перукарня» на землі під деревом, на розі двох вулиць – і тут знайдуться клієнти.

   У Непалі багато гарних облич. На зустріч іде дідок у три погибелі з величезною в’язанкою дров за спиною, підіймає голову і раптом ти зустрічаєш вродливе обличчя із тонкими, гострими рисами. У полі працюють дівчата, розігнуться, потягнуться – неначе виточені статуетки. І краса ця тут звична.

   Чоловіки більш схожі на тибетців – круглі обличчя, розкосі очі. Усі невисокі і маленькі, дорослих чоловіків легко переплутати з підлітками. Але всі неймовірно сильні. Бо ще змалечку звикли до того, що все треба нести, і все в гору, і все на собі.

   Наступного дня ми покинули Катманду , і наша подорож нарешті розпочалась. Шлях до гори Манаслу починається з відносних низин. Перші наші зупинки були навіть нижче Говерли, до 2000 метрів. З одного боку у Непалі все гігантських масштабів, з іншого – ця велич втиснута у вузьку смужку країни.

Group

   Тепер варто було б написати, що  під час довгих годин походу душу наповнювали аромати пряних трав, та запахи тут були зовсім іншого характеру, і краще свою душу морально підготувати до них. Справа в тому, що дороги, де може проїхати авто, вже залишились позаду, відрізані першим навісним містком, перейти який можуть лише люди і тварини. Отже, відтепер все, що несуть у гори, розміщується на спинах тих самих людей і тварин. До речі послуги людини-портера обходяться дешевше, ніж послуги віслюка.

Bridge
Віслючки стануть на цьому відрізку шляху вашими головними супутниками. А як відомо, віслюки, як і корови, залишають по собі на дорогах «згадки». Тому аромати тут далекі від пряних.

   Туристів, чи як модно казати «трекерів», ведуть гіди. Всі вони можуть бути з абсолютно різних регіонів Непалу: найбільше серед них гурунгів – жителів району Горка, багато шерпів, і дуже рідко, але буває, зустрічаються «непалізовані» гіди з інших країн.
Робота гідом вважається дуже гарною, адже це ледь не єдиний нормальний заробіток у Непалі. Якщо намалювати кар’єрну драбину пересічного гурунга, то вийде приблизно так: портер (несе рюкзаки трекерів, спорядження для експедицій) – гід (водить трекерів і слідкує, щоб вони не звалились з гори) – team лідер (організатор подорожі) – власник свого агентства – власник готелю в горах на старості.
Наш гід – Тулє. Він водить горами вже десять років. Кожний туристичний сезон він йде зі свого села, що дуже високо в горах, а потім перед початком зими повертається. Він наймолодший син у сім’ї, взагалі ж у нього восьмеро братів і сестер.

Guide porter

   Наша дорога пролягала через невеликі села – не більше п’ятнадцяти будинків. Деякі більш сучасні, десь навіть міг стояти телевізор, але більшість живе, як жила, мабуть, тут завжди. Перебирають зернятка кукурудзи, довбають велике каміння на маленькі шматки, які потім використовують у якості будівельного матеріалу.
Природа стала поступово більш південною. Літають метелики, на павутинні сидять великі чорно-жовті павуки. Пальми, бамбуки, банани ростуть, як у нас каштани і клени. Протягом усієї дороги було чутно гуркіт ріки. Десь далеко з вершин мчали водоспади.

   У селищі Соті Кола декілька дітей довго переслідувало нас з «Give me money». А потім на березі річки до мене підійшов восьмирічний хлопчик і на гарній англійській запитав, чи подобається мені в Непалі, чи не погоджусь я, що це місце дуже романтичне. Чому ні? Залюбки погоджусь!

Boy_near_river
Мені здається, що чим далі вглиб Гімалаїв, тим життя стає більш «оголеним». Залишається кістяк, який вже протягом тисячоліть витримує тиск часу. Щось нове чіпляється, але ненадовго, в іншому – це все те ж життя стежок, де головними залишаються сильні ноги і руки.
У селі Лі зустріли двох жінок . Вони були одягнені у плаття, загорнуті шалями, за плечима – плетені кошики. Жестами вони попросили показати, що я сфотографувала. Я, в свою чергу, жестами пояснила, що можу сфотографувати їх теж. Вони погодились, а потім стали розглядати себе на маленькому дисплеї фотоапарата. Жіночки сміялись і ніяковіли, як діти.

Women of the mountains
Все одно що повернутися на машині часу у минуле і запропонувати єгипетському фараону зробити знімок на фоні пірамід.

   Чим вище, тим тихіше. Річка Будхі Гандакі з безперервним гуркотом залишилася внизу. Дерева застигли, джунглі з цикадами та криками птахів позаду. Таке враження, що до високих гір примкнуло життя найбільш віддалене, якщо, звичайно, не помічати лоджії (місцева назва того, де сплять і їдять туристи. Не плутати з бунгало!).

Budhi Handaki river

   Через тиждень ми підійшли до восьмитисячника – гори Манаслу. У підніжжя лежить село Самагаон.

Manaslu

    У їдальні нашої лоджії ми зустріли шотландських альпіністів. Вони збиралися піднятись на вершину, але їм не вистачило одного кілометра, через погіршення погоди довелось повертатися. У таборі на висоті майже шість тисяч метрів вони провели цілий місяць. Ввечері шотландці сиділи разом з шерпами – серед яких, до речі, були жінки, – разом співали, танцювали. Це були прості пісні, але без зайвого галасу, тому здавалось, що голоси їх лунають зі сніжних вершин. Чула, як один із альпіністів заспокоював маму по телефону, що все гаразд і вони вже спустились, а потім ще довше намагався пояснити їй, як включити інтернет, щоб прочитати новини про їх сходження.

Manaslu glacier

   Наступного дня ми піднялись до базового табору Манаслу (4400 метрів). Підйом був крутий і довгий. Погода псувалась, на зустріч нам вийшло кілька шерпів, що несли речі з базового табору. Сказали, що у таборі залишився лише один чоловік, але і він скоро піде. Очікували на снігопад.

Base  camp

   Коли здавалось, що залишилось вже зовсім трохи, треба було ще довго йти вздовж гребеня. З одного боку починався льодовик, а з іншого пролягала неглибока впадина, в кінці якої зачаївся базовий табір.
На кінці гребеня стоїть ступа, від неї в усі сторони тягнуться маленькі прапорці. Така височінь, що не вистачало ані очей, ані фотоапарата, щоб усе охопити. Тут не повна тиша, бо літають орли і ворони, іноді було чутно гул лавин і як сходила крига з камінням. Схоже на грім у пустелі.

Base camp Manaslu

   Гори – величезні. Це не місце для людей. Все тут кориться силам природи – холодним, могутнім і майже вічним.

Base camp 2
Ми дивилися вниз і як на долоні розгортався наш шлях. Селище, з якого ми вирушили вранці було зовсім крихітним. Там залишилася осінь. Передгір’я, огорнуті сном, застигли у сонячних променях. Внизу тепло і тихо, від льодовика лише інколи доноситься холодний подих Гімалаїв. Зранку хазяйка нашої лоджії обходила дім з чашею в руках, у якій димилися пахощі – гілки ялівцю на розпеченому вугіллі. Вона робила це так звично, як у нас зранку вмикають телевізор або радіо.

Smells

   Наші стежки починалися з липня, а привели у грудень. Ми спустилися з базового табору і пішли далі. Гори потемнішали, налетіли хмари, а наступного дня пішов сніг. Метеорологи мали рацію.
Наш шлях пролягав до наметового містечка Дарамсала – далі перевал. Це перший і останній раз, коли ми ночували у цій подорожі в наметах.  Люди, що чалапали у білій імлі, виглядали самотніми і розгубленими. Косулі спокійно підходили прямо до наметів. Відчувалося, що їм тут було набагато звичніше, аніж людині.

Daramsala

   Стільки снігу у таку пору року випадає дуже рідко. Гіди сказали – раз на десять років. Ми довго вирішували, чи йти через перевал. Гімалайці зі знанням справи, з незворушним виразом на обличчі пояснювали схвильованим туристам, що все буде гаразд. Вони підуть першими і прокладуть шлях. Серед нас були французькі альпіністи, в яких було необхідне для цього спорядження. До цього часу снігу випало вище колін. Абсолютно не вірилось, що ще декілька днів тому ми йшли у шортах і страждали від спеки.

Larki La 2

   Я почувала себе спокійно. Не знаю, чи це було виправдано, але гори, здавалось, дуже мирно поснули. Хоча по дорозі ми і чули, як по північному схилу сходили лавини, але вони були значно вище за нас.

   Наступного дня ми вийшли у темряві, у пів на четверту ранку.  Нашою метою був Перевал Ларкі-Ла (5140 метрів) – найвища точка нашої мандрівки і найближча ступінь до Манаслу. Групи йшли по черзі – всього десь тридцять людей – ми, і ще три групи французів. Налобні ліхтарики світилися у білому просторі, наче ми опинились у великій печері, засипаній снігом.

Larki La

   Йшли повільно і близько один від одного. Всі були трохи насторожені. Але це до світанку. Зійшло сонце і з облич зійшли тіні. Тулє включив на телефоні мантру, щоб нас супроводжувала вдача.
На перевалі почалася сильна завірюха – сніг, маленькі шматочки льоду та вітер били в обличчя. Я йшла крок за кроком за нашими портерами. Було дуже холодно, шкіра палала від льодяного дощу. Чутно, хоч і не видно, як з сусідніх схилів сходили лавини.

Larki

   Чудового краєвиду на перевалі ми так і не побачили, але всім було не до нього. Всі хотіли пройти крізь цей білий полон.

   Попереду нас чекав довгий спуск, дощ і слизьке каміння. Ми знову поверталися в осінь. На великих каменюках росли кущі червоного та рудого кольору.
Ліричний відступ про наших портерів. Взагалі, портери – це люди, які несуть рюкзаки туристів. Як би це грубо і експлуатаційно не виглядало, та це взаємовигідна справа.    Туристи, незвиклі до таких висот і навантажень, з радістю наймають портерів, портери ж з радістю наймаються, адже це приносить їм заробіток.

   В нашому випадку, портерами були хлопчики по 13-14 років, які вирішили під час шкільних канікул трохи підзаробити. Не дивлячись на те, наскільки цей заробіток важкий, вони вважали себе щасливими, що їм вдалося його знайти. З величезними рюкзаками вони завжди нас обганяли і з посмішками зустрічали вже біля зупинок.

Porters

   Під час переходу через перевал, вони також нас випередили, занесли речі і вийшли назустріч з термосом гарячого чаю. Справжня тепла зустріч посеред холоду.

   Після перевалу нас чекали ще три дні дороги, а потім денний переїзд на джипах  до Катманду. З останніх днів найбільше згадується село Тільче. Навіть не знаю, чому саме воно, адже після перевалу був ще моторошний рододендроновий ліс, водоспади, величезні ущелини, але першим спливає у пам’яті саме Тільче. Це село – навіть не село, скоріше крихітне містечко. Воно тісне і середньовічне.
Будинок, де ми ночували, був старий, високий і, хочеться сказати, весь збитий, наче зібраний до купи. По дошках на другому поверсі ставало зрозумілим, що будинок цей стоїть під нахилом. Ще вище, на третьому поверсі знаходилась кімнатка, де подавали обід, одразу поряд була кухня зі старою пічкою. Сходинки, що вели сюди, були дуже круті, у підлозі виднілися тріщини.
Але це містечко було не таке туристичне як попередні, у сусідньому будинку навіть справляли весілля. Навкруги вирувало життя, по брукованим вулицям ходили місцеві, десь бив копитом кінь і шелестіла вода у фонтанчику на крихітній площі.

Party

  Потім ми ночували у Джагаі. З нього вже їздили джипи. Ми зупинились у будинку на краю села – високому і розгорнутому до вітрів. Знову поверталось літо. За вікном росли кущі з широким та гладким листям. З веранди було видно ущелину, річку та високі гори понад нею. Цього вечора ми влаштували прощальну вечерю з портерами та гідом. Співали пісень і танцювали, а над нами височіли мовчазні Гімалаї.

   Невже ще так буває?

Діліться з друзями та залишайте свої думки в коментарях!
    Схожі статті:
    Дорога в гори. Казбегі
    9 книг про подорожі, які варто прочитати кожному
    Казахстан. Гдє-гдє? В Карагандє!

    Залиште відгук

    Ви повинні бути авторизовані, щоб залишити коментар.